П’ятнадцять місяців полону: історія медикині, яка постраждала від торгівлі людьми

Їй хочеться до рідної домівки – будинку, який важко зводили та щасливо жили з чоловіком і дітьми два десятиліття. Хочеться до колективу, з яким пропрацювала тридцять шість років, до рідних, до друзів, в минуле, де не було війни. Але не зараз… 

Зараз їй ночами все ще сниться страшний брязкіт тюремних замків та кайданок, сняться ґрати та 15 місяців полону. Вона була засуджена до десяти років в’язниці за любов до України, за те, що «укропка».

Галина Гайова нині проживає у Хмельницькому. Тут з чоловіком винаймають житло. Працює у медичному центрі і неохоче згадує минуле. Тоді, до вересня 2014 року вони жили на Донеччині. Аж поки не «заїхала ДНР». 

“Вони відразу почали грабувати багатші будинки, відбирати авта і все, що мало ціну. Місцеві ж мешканці, хто втік, хто перейшов на бік тієї «мультяшної влади», хто, попри страх, залишався справжнім українцем. Наші сини були аж надто проукраїнськи налаштовані, і всі про це знали. Тож на другий день деенерівської влади їх заарештували. Комендантом нашого міста поставили колишнього зека, місцевого наркомана, – веде далі співбесідниця. – Колись ми врятували його дружину і він тоді мені сказав: «Я твій боржник». Тож я побігла до нього просити за синів. Увечері хлопців відпустили. У невістки в Хмельницькому проживає двоюрідний брат, він і запропонував переїхати сюди”.

Пані Галина з чоловіком і однодумцями, не криючись, продовжували допомагати нашій армії. 

Одного дня за пані Галиною прийшли представники деенерівської влади, забрали її до переоблаштованого під вʼязницю заводу ізоляції. Помістили до підвалу. 

«У сирій кімнаточці лиш нари і стіл, куди зранку та ввечері, закидали якусь кашку й чай. Тиждень самісінька! Ні допитів, ні пояснень, ні можливості подзвонити. Обдертий матрац й заяложений плед. Через тиждень мене перевели до камери. Там познайомилася з такими ж бранками, як сама. У камерах вони тримали по дві-три осіб, не більше, щоб між собою якомога менше говорили. Без жоднісіньких умов. У туалет виводили двічі на день: зранку і ввечері, стільки ж разів давали їсти, раз на тиждень був банний день і дозволяли випрати одяг», — розповідає пані Галина.

Ув’язнених виводили на роботу: прибирати величезну територію колишнього заводу. Конвоїри жінок не били. Натомість знаходили інші методи впливу, доволі принизливі, про які не те що говорити, згадувати не хочеться. Психологічно домордовували. 

Згодом почали водити пані Галину на допити. «Пришили» 321 статтю – шпіонаж. Шпіонажу не визнавала, але те, що вона за Україну і легітимну владу, не заперечувала. «Ти укропка!» – закидали їй.

Почалася вервечка судів, військові трибунали… Засідання переносили, знову судили, знову допитували… Врешті вирок — 10 років ув’язнення.

У вересні 2017 року Галину Гайову перевели до СІЗО. Там умови вже були значно кращими від тюремних і вони всі сподівалися, що їх готують до обміну. Тут їм офіційно дозволялося передавати продукти, також був телефон і можна було телефонувати рідним. 

«Я відразу скинула синові фото обвинувального акту. Згодом йому повідомили, що я є в списках на обмін. Але ж ті списки постійно змінювалися! А так нестерпно хотілося до дому», — каже жінка.

Наприкінці грудня двері камери відчинилися після десятої вечора, що було суворо заборонено, Галину та ще одну бранку покликали на вихід. Охоронець сказав писати заяви, показав списки, хто потрапляє під програму обміну. Від радощів не слухалися руки. Та все одно до кінця не вірилося!

Врешті, повантаживши наших полонених у два автозаки, окупанти пустили позаду п’ять великих сучасних комфортабельних автобусів, щоб забрати своїх полонених з української сторони. У тих задушливих автозаках їх довезли до Горлівки.

«Це направду було страшне видовище, – зітхає Галина Леонідівна, – точно, як у фільмах про концтабори. Полонені, надто військові, напівроздягнуті, в літньому взутті, виснажені, поламані, без зубів, хто з торбою, хто з сумкою, хто з білим мішком. Ми поки їхали, не могли ні говорити, ні пити той чай, який нам дали. Сиділи тихо-тихо, навіть, здавалося, дихати боячись, а у водія піт з чола скрапував. Він теж, як і ми, боявся, що зараз впаде щось на ці автобуси і скажуть, як завжди: українська сторона підірвала своїх людей на території ДНР. Їм же вірити не можна. А коли проїхали наш перший блокпост, на якому майорів державний прапор і радісно махали руками наші хлопці, ми ожили, заговорили, зашуміли, як у вулику. Водій пустив салоном телефон, щоб рідним дзвонили. Тоді плакали усі. І я. Вперше, за всенький оцей трагічний відрізок».

Вертольотами звільнених українців доправили до Харкова. Згодом, на місячну реабілітацію їх відвезли до Феофанії. А незадовго і новий дім, у Хмельницькому, де вже чекали рідні. Каже, якщо люди, яких евакуювали, могли зібрати з собою хоч якісь мінімальні пожитки, то вона у Хмельницький приїхала в казенній формі, у якій пробула в полоні і старих зношених черевиках. Це, зізнається, справді означає “почати життя з нуля”.

«Тоді я збагнула — яке це невимовне щастя – бути поряд з рідними. Це – найважливіше, що в житті буває. І мене не лякало, що нема ні ложки, ні виделки, ні рушника, що навіть дому свого нема. Це все – десяте! Той Новий рік із сім’єю – найщасливіший мій Новий рік. Я дуже багато там переосмислила. І тепер кажу усім: не відкладайте життя на завтра, живіть сьогодні, їжте з красивого посуду, спіть на красивій білизні».

Після реабілітації пані Галина влаштувалася на роботу в Хмельницьку інфекційну лікарню, згодом перейшла у приватний медичний центр. Зараз жінка працює медичною сестрою, неохоче згадує минуле і лише здоров’я, яке вже не повернути, нагадує про пережите. Розповідає, що постійно має проблеми з шлунково-кишковим трактом та артеріальним тиском.

В рамках проєкту з Протидії торгівлі людьми команда Карітасу Хмельницький УГКЦ”, спільно з медиками, узгоджують програму реабілітації для пані Галини. Також забезпечили її необхідною побутовою технікою, щоб облаштувати житло, в яке вони переїхали після звільнення з полону. На запит жінки придбали пилосос, електрочайник та блендер для приготування їжі.

📍 Проєкт з Протидії торгівлі людьми реалізується благодійним фондом Карітас Хмельницький УГКЦ за підтримки Caritas Ukraine, Caritas Korea, 𝑪𝒂𝒓𝒊𝒕𝒂𝒔 España та агенції CAFOD